У розквіті СРСР професія економіста вважалась хоч і потрібною, але нудною і непрестижною — отак сидиш і ВСЕ життя підраховуєш у стовбчик якісь цифри. Інша справа — космонавт, художник, конструктор чи хірург, на яких очікували в перспективі всенародна слава і заслужена винагорода. На уроках політекономії, ті хто не спав, грали в “морський бій” або почитували детективи, адже вважалось, що в “суспільстві майбутнього” гроші мали б відмерти, як “засіб експлуатації трудящих”…
Функція грошей
Проте, “кому треба було — той зрозумів” і відразу ж після вдалого перетворення кримінальнобільшовицького концтабору в збоченськоолігархічний базар у 90-х роках ХХ ст., виявилось, що бухгалтери і продавці — найнеобхідніші члени суспільства, бо вони знали чарівні слова “дебет-кредит”, “лізінг”, “ф’ючерс”, “маркетинг”, “марчендайзинг” і навіть “авізо”. А основна маса представників “романтичних професій” покірно поповнили собою безконечні ряди пересічних торгівців шкарпетками, бананами, окулярами чи “матрьошками”. Успішніші виїхали в кріпацтво за кордон чи “перекваліфікувались в управдоми” (читай — ділери, супервайзери, букмекери чи у політичні “швондери”), але навряд чи і вони зрозуміли в гонитві ЗА ЧИМ бездарно потрачене їхнє дорогоцінне життя. Бо для більшості людей здобування грошей перетворилось в головну мету існування…
Дійсно, за гроші можна придбати різноманітні необхідні і не дуже блага,
послуги, товари і навіть владу над іншими людьми. Гроші вважаються нині
запорукою особистої свободи і успіху. Багато хто готовий навіть продати
за гроші душу і совість…
Власник
п’яти-шестизначних цифр на електронному рахунку може відкрити базарний
кіоск, ресторан, газету, підприємство з виготовлення консервів чи просто
пограти на “віртуальній” біржі, де можна “заробити” ще більше
демонічних цифр… Власник семи-восьмизначних цифр — може придбати собі
невеликий завод з робітниками, “прохідне місце” у партійному списку або
приватно злітати в Космос. Власник дев’яти-десятизначних цифр у
віртуальній реальності вже може спробувати купити маленький острів, щоб
створити там особисту державу, чи бодай започаткувати в готовій країні
яку-небудь “кольорову” революцію, щоб призначити там “кишенькового”
маріонеточного президента…
Що ж це за винятковий товар, що виконує “роль загального еквівалента, в якому виражається вартість усіх товарів”?
Енциклопедія пише, що ВІН повинен:
— бути однорідним, портативним, подільним, стабільним, зносостійким та унікальним;
— виконувати функції міри вартості, засобів обігу, платежу і накопичення, а також “світових грошей”;
— сприяти одержанню прибутку шляхом експлуатації чужої праці…
Без ЦЬОГО начебто не може здійснюватись обмін товарами і отже прогресувати цивілізація. Насправді ж без ЦЬОГО дійсно важко тримати в покорі населення світу і утримувати переважно паразитичні структури органів влади, політики, лихварства, шоу-бізнесу тощо. В підручниках з економіки резонно зазначається — “все, що виконує функцію грошей і є гроші”, майже як ще не забуте “Економіка повинна бути економною”…
Але… в одній дитячій казочці розповідається, як селянка знайшла на дорозі фальшиву стомаркову купюру, сховала її вдома у шухляду, а сама пішла на базар. В той час до хати зайшов господар і, не розгледівши підробки, розрахувався нею за куплену свиню. Скотар відніс кольоровий папірець шевцеві за чоботи, а той — пекареві, де мав кредит на випічку. Врешті “гроші” потрапила до мірошника в оплату за борошно, а від нього назад до селянина — за кілька мішків зерна. Відтак повернулась господиня і зраділа, що “чоловік не встиг нікого надурити” та й спалила фальшивку. Проте взаємовигідний обмін товарами таки відбувся, але де в тому круговороті місце чисельної когорти лихварів, бюрократів, аферистів чи депутатів — казочка про те замовчує…
Винахід тамплієрів
Гроші виникли з нагальної необхідності знайти універсальну мірку обміну товарами і спочатку навіть приносили певну користь, бо дійсно незручно було обмінювати одну свиню на чотири мішки зерна, якщо потрібен один.
Це сталось кілька тисяч років тому, коли землероби, скотарі і мисливці розшарувались, використовуючи при обмінах у якості грошей зерно, сіль, хутра, шовк, худобу тощо. Другим етапом стало відокремлення ремесла, і відтак взаємне визнання народами злитків благородних металів, як “універсального еквівалента” (ХІІІ ст. до н.е.), а вже в VII ст. до н.е. десь в Ефесі (Лідія) купецька порода ознаменувала свою появу чеканкою монет (клеймуванні шматків золота чи срібла). Це були ще ті напівміфічні часи, коли товарна вартість грошей дорівнювала номінальній…
Але не всі племена мали чим обмінюватись, а їсти хотілось постійно і багато, тому під час безконечних швендянь пустелями у декого виникла ідея запропонувати свої послуги в якості посередників у торгових операціях, начебто для зручності товаровиробника, отримуючи певні відсотки “за роботу”. Нічого не виробляючи і лише задурюючи наївного трударя, можна було завграшки накопичити купку “універсального краму”, а потім позичати його тому ж трударю “під відсотки”. Така вигідна справа стала називатись “лихварство” і перетворилась у хитрий інструмент розорення і закабалення дрібного виробника. В древньому Римі ставки позик сягали до 100% річних, в середньовічній Європі — до 200, а в незалежній Україні середини 90-х ХХ ст. більше 300% річних. Майже до середини ІІ-го тисячоліття християнська церква вважала такий “промисел” злочинним і часто карала за нього смертю чи вигнанням, а в ісламі і досі дотримуються настанов Корану, що “… Аллах дозволив торгівлю і заборонив лихву”.
Проте саме “банківську систему”, як таку, придумали представники небезвідомого “духовно-лицарського ордену” і таємні шанувальники демона Бафомета — тамплієри, які організувались на початку ХІІ ст. Побачивши, що “хрестові походи” є досить виснажливою справою, а регулярно грабувати і без того забембаних селян теж не окупалось, ці “романтичні” хлопці не гребували час від часу “халтурками” по супроводу негоціантів небезпечними торговими шляхами. Маючи від Атлантики по Німан розгалужену мережу фортець, у дні їзди одна від одної, і достатній запас коштовностей, привезених зі Сходу, найхитріші запропонували спростити “ескортні клопоти”. З того часу в кожному “тамплі” монети можна було здати, отримуючи письмову гарантію віддачі такої ж кількості в іншому — зрозуміло, за відсотки. Відмова від послуги сприймалась озброєними головорізами несхвально, тому мережа “столів міняйл” (банків) неймовірно збагачувалась і могутнішала, поки 1307 р. король Пилип IV не влаштував їй цілковитий “дефолт” (хоча незліченні скарби ордену знайдені так і не були).
Після розгрому тамплієрів, рентабельний “бізнес” не залишився поза увагою “лихварів”, що завжди ходили за хрестоносцями, як шакали за левами. Вони лише надали справі дещо модифікованого вигляду запровадивши нововведення — паперові гроші, тобто всілякі векселі, розписки і банкноти. Це було пов’язано тим, що “ну очєнь умниє люді” помітили — у сховищах завжди скопичується надлишок золота (один клієнт вже здав, а інший ще не забрав тощо), а отже під чуже багатство стали випускатись такі собі квитанції, які можна було обмінювати на реальне золото в іншому банку. Аргументація корисності такої “хохми”, коли за РЕАЛЬНІ товари стало можливим розрахуватись кольоровими папірцями, цінність яких начебто підкріплена цінним металом, пояснювалась практичністю і зручністю в обігу та розрахунках. Насправді ж кількість “цінної макулатури” почала поступово перевищувати реальне золоте забезпечення і започаткувала нездорові інфляційні процеси…
Фінансові метаморфози
Можливість завжди додрукувати собі стільки паперових платіжних знаків, скільки необхідно для покриття поточних витрат, ведення воєн, влаштування гулянок, була охоче підтримана урядами Англії (1694), Франції (1701) і Росії (1769)…
Адже вже багато років неефективний і загниваючий “постфеодальний устрій” весь час відчував брак готівки, бо паразитичні прошарки суспільства безперервно множились, а система господарювання елементарно не встигала задовільняти їхні зростаючі апетити (нещадно експлуатований простолюд до уваги навіть не брався). При кожному можновладному дворі ниділи у підвалах алхіміки, в надії видобути у ретортах штучне золото, яке мало б стати на заваді інфляційно-девальваційним процесам… та надії виявились марними і лише кораблі конкістадорів з награбованим в інків, майя та ацтеків золотом ненадовго порятували Європу від економічного колапсу у XVI ст. Коли ж з обігу почали елементарно зникати монети, бо їх товарна цінність стала переважати грошову, це послужило першим тривожним сигналом про наявність серйозних негараздів у тодішній фінансовій системі.
Зрозумівши, що запаси дорогоцінних металів не безмежні, а “філософського каменю” можна і не дочекатись, міжнародні лихварі остаточно вирішують створити щось таке, що стало б “…єдиною мірою вартості, надавалось би до штучного відтворення, знаходилось би під монопольним контролем”. Але спочатку треба було винайти механізм, який дозволяв би власникам накопиченої валюти безперешкодно контролювати, модифікувати і направляти грошові потоки на рівні будь-якої країни, а згодом — цілого світу…
Першою в петлю “демонського плану” потрапила Англія. Подейкують, що головною причиною революції 1648 року було створення у перспективі підконтрольного анонімним особам “космополітичної національності” т. зв. “Банку Англії” з правом друкування власних грошей, і введення у практику поняття “державного боргу”. Тобто, як пише професор М. Сенченко: “… було поставлено особисті і національні скарби на золотий стандарт, що дозволило інтернаціональним банкірам брати як заставу на позику грошей державні податки, а згодом землі й державне майно. Так було запроваджено фінансові механізми, які давали можливість тому, хто володіє запасами золота, піднявши його ціну, примусити країну-боржника купувати цей метал за вищою ціною, фактично зменшуючи вартість національних грошей…”, тобто було створено благодатний грунт для різноманітних “шахерів-махерів”. А, щоб парламент, отямившись, раптом не поміняв правила гри “… фінансовий інтернаціонал організовує в політиці партійну систему, що дало йому змогу забезпечити контроль і політичного життя країни…”.
Як влучно зауважив “папелє” Ротшильд (“червона дошка”): “Дайте мені право карбувати монету і друкувати гроші, і я начхав на усі уряди та їхні закони!”. До речі, під кінець XVIII ст. саме цей чоловічок став засновником першого світового банкірського клану, розіславши своїх синів у різні країни для створення лихварської мережі: Натана — в Лондон, Яшу — в Париж, Шльому — у Відень, Карлушу — у Неаполь, а Амшель залишився у Франкфурті. Успіхом афери мала б послужити сімейна довіра, а найголовніше — швидкий обмін інформацією. Так воно і сталось: перший зиск Ротшільди отримали, посіявши на лондонській біржі брехливу інформацію про перемогу Наполеона під Ватерлоо (достеменно знаючи протилежне через систему сигналів на Ла-Манші), після чого більшість цінних паперів впала в ціні і була скуплена “сімейкою”… аж наступного дня правда проявилась і біржові акції багаторазово подорожчали (по такому ж аморальному принципу діють біржі і нині)…
По протореній доріжці, услід за “червоними дошками” потягнулися і інші “шанувальники халяви”: Варбурги, Барухи, Маєри, Опенгеймери, Лейби, Куни, Лазарі… — ім’я їм “легіон”, — плетучи павутину по усіх куточках світу…
Новоявленому “спрутові” стало тісно в старій Європі і він накинув ласим поглядом за океан, де самоврядні території колоністів і золотошукачів забезпечували свої потреби в “засобах платежу” силами тисяч незалежних дрібних банкірів. Після революції в Америці 1775-1783 р.р., яка була викликана забороною метрополії випускати колоніям власні гроші, а лише брати їх “під лихву” у Англійського банку, засновники нової держави у 1791 р. спромоглись створити підконтрольний уряду такий собі “нацбанк” США. Це в його надрах згодом виникла майбутня “світова валюта” з підозрілим “всебачучим оком”, недобудованою масонською пірамідою і написом “новий світовий порядок”, а саме — долар…
Демонічні папірці
Батьки-масони США безперечно здогадувалися про плани “фінансового інтернаціоналу” з плацдармом у Лондоні перебрати контроль над грошима, тому вирішили тримати оборону до останнього. Крім того, вони були у певній мірі патріотами свого державного дітища, тому президент Т. Джеферсон ще 200 років тому попереджав: “… Якщо американський народ коли-небудь дозволить приватним банкірам здійснювати контроль за випуском своєї валюти, тоді банки й корпорації, які виростуть навколо них, спочатку за допомогою інфляції, а потім — дефляції, позбавлятимуть людей власності доти, доки одного разу їхні діти не прокинуться безпритульними на континенті, підкореному їхніми батьками./…/ Я вважаю, що банківські заклади більш небезпечні для наших свобод, ніж армії. Вони вже зібрали грошову аристократію, яка зовсім не рахується з урядом. Право випускати гроші потрібно відібрати у банків і відновити як повноваження уряду, якому законно воно належить…”. А 1861 року відповідними структурами була спровокована т. зв. “громадянська війна” із спробою розколоти Штати і ввести їх у значні військові видатки (а, отже і боргові зобов’язання)…
Зрозумівши, що свободолюбних і озброєних американців силою не взяти, лихварською спільнотою була проведена хитра і довготривала комбінація, з убивствами політичних лідерів і штучно викликаними фінансовими кризами (1873, 1893, 1907), яка врешті призвела до створення у 1913 році приватної установи — Федеральної резервної системи США (ФРС) під патронатом Ротшільдів, Варбургів, Рокфелерів і їм подібними. Ця “контора” займається лише тим, що практично безконтрольно друкує “зелені” за собівартістю ≈ 3 центи за 100 доларів, після чого віддає ці “фантики” урядові в позику під відсотки та ще й під заставу державних цінних паперів, але вже — за номіналом.
Відсотки до пори справно сплачувались з кишені американських платників податків, у заставі з часом опинилось практично усе національне багатство США, а ФРС продукував лише одне — раковоподібну інфляцію, борги та особисте несусвітнє збагачення без затрат продуктивної і суспільнокорисної праці…
Гроші ставали все віртуальнішою категорією, проте дедалі сильніше закабалювали людство, збіднюючи переважну більшість трударів на користь аж занадто мізерної меншості. Роль виробників товарної продукції, для обслуговування інтересів яких і мали б слугувати гроші, звелась до практично безправної і затурканої ролі рабів фінансового капіталу, точніше — до ролі віслюка, який безуспішно тягнеться за морквиною, що висить на вудці в руках погонича…
Емісія “кольорових папірців” починає лавиноподібно набирати обертів, а внаслідок штучних “світових криз” , 1920, 1929, 1933 рр. в усіх капіталістичних країнах стався “крах золотого стандарту”, тобто був припинений безпосередній обмін банкнот на золото (банкнотний обіг). Натомість безпросвітньо запанували інфляційні (знецінювальні) системи паперово-грошового обігу, а функція реальних цінностей поволі поверталась до коштовностей, нерухомості, нафти, творів мистецтва, наркотиків тощо. Крім того, під час вищеназваних криз збанкрутувало десятки тисяч дрібних “непідконтрольних” банківських конкурентів (нп., 1920 р. — 5.400, 1929 р. — 16.000 …), і неміряне число фермерських господарств, підприємств тощо…
Письменник Павло Штепа (Канада) наводить таку схему збагачення ФРС: “… Уряд США потребує позичити, скажімо, 50.000 доларів. Він позичає у Державного Фондового Банку (діаспорна інтерпретація назви ФРС — авт.), видаючи йому свої векселі, звичайно під 4%. Під запоруку тих урядових векселів Державний Фондовий Банк одержує від уряду безплатно 50.000 паперових доларів. Маючи ці 50.000 доларів, ДФБ під їх забезпеку має право видати позик іншим банкам на 1.500.000 доларів. Ті банки заплатять ДФБ відсотки за 30 років 2.700.000 доларів. За 30 років уряд виплатить свої 4%-і векселі, заплативши ті позичені 50.000 доларів і відсотки за 30 років — 60.000 доларів. Так на 50.000 доларовій позичці Державний Фондовий Банк заробляє за 30 років 2.810.000 доларів. А ті ж 50.000 доларів фактично були гроші уряду США, а не Державного Фондового Банку. Чи можна уявити більше і нахабніше шахрайство?..” З того ж дослідження дізнаємося: у 1914 році основний капітал ФРС складав 134 млн. доларів, а вже у 1949 р. — 43.000.000.000!
У наслідку — сучасний держборг США у досяг практично півтора десятка ТРИЛЬЙОНІВ доларів, тобто, при народженні кожен американець вже автоматично винен світові близько $70.000 (лише дефіцит їхнього держбюджету на 2010 рік склав до $1.500.000.000.000 — 50 бюджетів України!). Ось до чого призводить система “життя в кредит” під лихву. Світова фінансова криза 2009 року “суспільства споживання” вкотре підтвердила аксіому — “що посієш, те й пожнеш”…
Підгрунтя для “клейна звіра”
Лихварська система господарювання спричиняє експонентне зростання інфляції і веде в провалля. Згадується твір компетентного фантаста Г. Уелса “Сплячий прокидається”, в якому якийсь пересічний чолов’яга впадає у летаргічний сон, а через 200 років приходить до тями у статусі “володаря світу” — за той період до такої астрономічної наросли відсотки по його вкладу… Кілька бочечок золота, яке 300 років тому назад доправив до Лондонського банку гетьман Полуботок повинні були б перетворити кожного українця на найзаможнішого мешканця планети… але де таке чувано, щоб лихварі віддавали присвоєне.
Розв’язавши кілька великих воєн у ХХ ст., щоб якось згладити наслідки згубної діяльності ФРС і інших “систем” (відомо, що в цей час “фінансисти” добряче наживаються на виготовленні і продажі зброї, продовольства і видачі кредитів усім сторонам конфлікту), господарі масового виробництва тепер уже “світової валюти” (долара) придумали нове “ноу хау” — експорт інфляції… Фокус полягав в тому, що в іншу державу (під виглядом “допомоги”) скидається зайва маса знеціненого “кольорового паперу” і він стає засобом платежу в країні-реципієнті, витісняючи місцеву валюту і присаджуючи на “фінін’єкцію” національну промисловість (все це відбувається паралельно з грубим нав’язуванням чужих стандартів життя і технологій).
Кульмінацією спецпроекту став т. зв. “план Маршалла”, коли в 1947 році у сплюндровану війною Західну Європу було скинуто майже півтора десятка мільярдів “зайвих” доларів США, а до 1966 року — понад 50 млрд “зелених фантиків”. Щоб грошова маса не повернулась до Америки був введений такий собі “курс обміну доларів на золото” ($35 за 31,1 г (“тройську унцію”))…
Першим отямився де Голь і 1967 року під час візиту у США демонстративно поміняв усі наявні у Франції “бакси” на золото. Слідом за ним подібну акцію провели і німці, загнавши заокеанських “добродіїв” в шок — в США почались девальваційні процеси і політичні скандали. З 1971 року припинився і обмін самого “долара” на золото, а до кінця ХХ ст. “бакс” перестав бути забезпечений не те, що золотом, а й усім національним валовим продуктом (НВП) країни свого виготовлення.
Поки що “експорт інфляції” посилено вихлюпується на колишні країни “соцтабору” та теоретично незалежні республіки розваленого СССР, особливо на покірну Україну з її третиною чорноземів світу, а також в країни т. зв. “третього світу”. Крім того частина “зеленої макулатури” спалюється в горнилах спровокованих “міжнародним жандармом” несправедливих і жорстоких воєн (зокрема на Ближньому Сході і Магрібі), ще частина — в оргіях псевдоеліти, гральному психозі, “епідемічних” провокаціях та у “споживацьких лихоманках”.
Проте “левова частка” продукції ФРС скопичилася у правильно (природньо) побудованих економіках Китаю, Індії, Близького Сходу, Японії тощо… коли б цим суб’єктам світової спільноти, усім разом, вдалося якимось чином скинути долари на їхню “історичну батьківщину”, то США з їхнім паразитичним способом життя практично миттєво зникне з карти світу…
У ХХІ ст. “золоте теля” остаточно перетворилось на якусь фікцію інформаційних потоків, які пересилають з рахунку на рахунок віртуальні невидимі “циферки”, за які ще начебто можна щось купити. Але, коли пролунає команда “фас” і електрика виключиться, більшість людей світу лише тоді зрозуміють, що усі ці купони, сертифікати, пластикові картки — неїстивні, і покірно підуть підставляти свої лоби під “клейно звіра”, адже без нього тоді не можна буде ні купити, ні продати…
Українська специфіка
В СССР т. зв. “капіталізм” був скасований у 1917 році і “комісари” розраховувались з трудовим народом переважно трудоднями, грамотами, лотореями, а інколи і кулею в потилицю. Були також і гроші, які періодично і різко змінювали свою платіжну спроможність (реформи 1922, 1947, 1961), але вже до 1980 року “генсєки” обіцяли “комунізм” з остаточним відмиранням грошей, як засобу кабали і експлуатації порядних людей. Ніхто, правда, “раю” не дочекався, бо “совдепівська імперія” досить швидко (за історичними мірками) була розвалена та так, що жоден високоповажний економіст і досі не зумів розбірливо пояснити українському електорату — яким чином майно “незалежної країни” і “колиски сучасної цивілізації”, вироблене сотнями поколінь і освячене десятками мільйонів кривавих жертв, за кілька років опинилось у власності 0,1% переважно неавтохтонного населення, а 99,9% аборигенів у своїх перманентних “трудових звершеннях” на полях і в цехах не змогли сподобитись на щось більше, як дірка від бублика.
Ніхто (з нормальних людей) в ті хаотичні 80-90 р.р. ХХ ст. і не здогадувався, що так легко подарована компартійними бонзами безкровна “незалежність” пострадянських республік, була нічим іншим як добряче проплаченою інвазією “лихварського інтернаціоналу” на терени досі “незакабаленої” ними працьовитої і легкокерованої (після правління “червоних демонів”) спільноти з величезними ресурсами. Під машкарою “ліберальної економіки” та “демократичних цінностей” в “совків” (зокрема українських) було нахабно вилучені всі кошти — “павловська реформа” (пропали всі радянські заощадження) , безсовісна “прихватизація” (видача кожному папірців вартістю 10 грн. замість $ 54.000), купонна інфляція (до 10.000% в середині 90-х) і гривнева “стабілізація” (час від часу різкі і невиправдані зменшення курсу гривні щодо долара з відповідним зубожінням виробників), — показавши цим, що, незважаючи на виголошування дуже розумних теорій з макроекономіки і управління капіталами, корумпований уряд чи “нацбанк” може легко і на свій розсуд обходитись з тим, що називається “гроші”. Стабільним явищем залишається лише той факт, що “золоте наповнення”, якого вже в платіжних знаках давно нема, таки час від часу перетворюється в злитки дорогоцінних металів і безкарно залишає межі України в “чемоданчиках” якогось чергового доморощеного “лідера” чи “реформатора”.
Середньопересічний сучасний українець, хоч і з великим запізненням, але таки змушений буде здогадатись сам про ті “фінансові чуда”, бо, навіть без економічної освіти, за останні 10-20 років він міг дуже наочно спостерігати метаморфози вартості власних коштів, які він усе життя старанно намагається “скопичити на чорний день” на ощадкнижці. Те, що вважалось “грошима”, повело себе не дуже коректно — якщо при СРСР за певні “цифри” громадянин міг, умовно, придбати собі автомобіль, то вже у перші роки української незалежності вони чомусь перетворились у кілька десятків копійок (пару коробок сірників). Потім вклади начебто візуально відновились, але скористатись ними ніхто не зміг — отримати кілька гарних папірчиків “на руки” належало виключно у випадку власного похорону, бо такий закон…
Зате звідкись несподівано з’явилась сотня підозрілих “вітчизняних” скоробагатьків, на чолі з десятком мільярдерів світового рангу, сукупний капітал яких тільки у 2007 році чи не удвічі перевищував держбюджет України. В їх числі, крім явних “комсомольців” і криміналітету, числяться також і колишні “президенти” та “депутати”, їхні родини та пахолки… Ніхто з них ніколи не розповість довірливим і порядним “лохам” — як можна було законно “заробляти” до $1000 на хвилину в країні, де середньопересічна місячна пенсія становила на той же час ледве до $50, а офіційна зарплата — удвічі менше…
Переважна частина українських (за громадянством) нуворишів — люди середнього віку, вихідці з середньопересічних радянських родин, зі стандартною тодішньою вищою освітою — фінансових геніїв серед них ніколи не спостерігалося. Взагалі, в колишньому СССР така діяльність, як приватне підприємництво, спекуляція, лихварство тощо вважались кримінальним злочином, а за збитки, завдані державі у сумі понад 10.000 рублів, можна було отримати довічне ув’язнення, а то й розстріл — отже статки усіх громадян були приблизно однаковими. Особи, що ходили “по маргінесі”, отримуючи незаконні доходи, як от “цеховики”(підробники імпортної продукції), “фарцовщики”(спекулянти), “ігрові”(шулєри), чи навіть “лабухи” (весільні музиканти) мали трохи більше доходів, але йшлось про якісь десятки, ну, нехай сотні тисяч рублів. Злодії чи корумповані партчиновники могли мати трохи більше, але “мільйонами” могли оперувати лише бандитські “общаки”…
Ситуація змінилась з появою т. зв. “перестройки” (початок розвалу СССР), коли був офіційно дозволений “кооперативний рух”. Це сталось у середині 80-х років ХХ ст. і виявилось “золотою жилою” для підприємливих (?), точніше — відповідно проінструктованих людей (переважно комсомольських активістів), адже річне оподаткування складало тоді кілька відсотків, фіскальні і податкові органи практично не працювали, а простий люд нагадував “зграю неляканих ідіотів”. Кандидати наук, вчителі і інженери розпочали торгувати на базарах, спортсмени і міліціонери освоювали “рекетирську справу”, в Турцію, Польщу та Китай заснували “човники” (перевізники дешевого “ширвжитку”), закладав основи шоу- та медійний бізнес, а чільні компартійці розміщали т. зв. “золото партії” у створення різноманітних “фінансових пірамід”, “банків” і “спільних підприємств”…
Під егідою “князя цього світу”
Якщо хтось ще вірить, що “все сталося само собою”, а не було підступним планом, імпортованим з середовища світу “жовтого диявола”, то хай і далі собі “чухає ріпу”. Тепер ясно — були відповідно підготовані (завербовані) виконавці і їхні жертви. Нічого “просто так” і “нізвідки” не з’являється… Напрошується страшний висновок: всі так чи інакше “сильні світу цього” є безпосередніми васалами і безвідмовними інструментами “князя світу цього”, тобто люципера.
Адже ніхто з них не потрапив за грабіж цілого народу у тюрми, навпаки — вони зайняли зручні місця в “парламентах” і на ключових точках української “економіки”, яка, за перманентними твердженнями “партійних лідерів”, неухильно зростає (за 20 років “незалежності” населення України скоротилося на 7 млн осіб, ще 7 — у кріпацтві по закордоннях, країна втратила усі підприємства і зброю, зате за рахунок платників податків утримуються сотні тисяч “паразитів” та за рахунок зовнішніх кабальних запозичень рятуються збанкрутілі банки)..
Ще кілька років тому вони ще боялись: правосуддя, реприватизації, людського гніву чи народної помсти. Адже обікрасти всю країну та ще й набратись нахабства нелегітимно організувати власну владу над обдуреними — тут без допомоги лукавого не обійшлось. Коли ж побачили, що Божий суд далеко, а людський — не працює, то стали сміливішати. Вони почали “меценатствувати” і “спонсорувати”, проводити перманентні вибори, організовувати збоченсько-сатаністські VIP-вечірки, тепер залишилося скупити ще й землю (чорнозем) у зубожілих виробників, а у майбутньому — добратись до води і повітря…
А от сумнозвісна “матеріальна оцінка” плодів праці цілого народу-виробника впродовж не одного покоління вже давно мала б наштовхнути багатьох на думку про можливу природу сучасних грошей, як таких собі ниточок лукавого, смикаючи за які, він вибиває християнські душі з рівноваги. Бо, поки простий люд марно ганяється за уявною тінню “жовтого диявола” у вигляді циферок на папірцях чи пластикових картках, реальні фахівці з “набивання нулів та паличок” захоплюють собі потихеньку НЕВІРТУАЛЬНІ заводи, шахти, порти і навіть міста, підштовхуючи “національних” політичних маріонеток до продажу останнього українського бастіону — землі.
Зрозуміло, що зацікавлені особи навмисне демонізують ГРОШІ, приписуючи їм якусь важливу роль, містичні властивості, особливу природу, бо насправді вони чудово розуміють, що поборовши злі чари МАГІЇ грошей, може раптом виявитись, що більшість т. зв. “сильних світу цього”, були і є просто купкою хитрих інтриганів і нікчемних паразитів…
Сьогодні під здевальвованим поняттям “заробити” переважно розуміється “вкрасти”, “видурити”, “полицедіяти”, “перепродати”, “продатись”, але аж ніяк не богоугодний труд на полі, за верстатом чи письмовим столом… У збоченому антисвіті можна “заробити” на продажі наркотиків, зброї, людських органах, підробних ліках, політичних зрадах тощо, а найбільше — на лихварській темі “гроші роблять гроші” чи в “ммм”-структурах. Але ж люди їдять не гроші, а “малорентабельні” хліб, масло, м’ясо, вдягаються не в банківські рахунки, а в одяг і взуття, живуть не в біржових аферах, а в будинках тощо…
Як не крути, але круте “заробляння” на махінаціях, війнах, катаклізмах і людських пристрастях-недоліках — не може тривати вічно і цей прошарок повинен врешті відпасти від здорового тіла, як відсохлий чиряк…
Сучасний світ поділяється на два табори — на людей, які допущені нечистим до “світу великих грошей” і людей, які позбавлені тої проблеми назавжди… Між ними знаходиться досить значний прошарок таких, які мають можливість користуватись т. зв. “грошима” лише у кількості достатній для підтримування свого безрадісного існування, щоб продовжувалась гра…
Загалом же людині потрібно небагато — кошти (чи праця) для придбання їжі, одягу, житла, а все що понад тим — від лукавого. Адже для того, щоб зрозуміти ставлення Бога до грошей, достатньо подивитись КОМУ він дає їх в надмірності…
© Юрій Перетятко, 2010
1. Українська радянська енциклопедія. К.: АН УРСР. — 1959-1965.
2. Українська радянська енциклопедія. К.: АН УРСР. — 1959-1965.
3. Сенченко М.І. Тероризм — винахід міжнародних банкірів... — К.: “Видавництво Арата”. — 2007.
4. WIKI “Федеральна резервна система”
5. Епперсон Р. Невидимая рука. Взгляд на историю как на заговор. — К.: “Видавництво Арата”. — 2003.
6. WIKI “Федеральна резервна система”
7. Штепа П. Мафія і Україна. — Л.: ВПК “Глобус”. — 2002.
8. Іван. Одкровення // Біблія. — Ватікан. — 1988.
9. Яремків О.М. Обкрадена Україна. — Л.: — 2001.
Немає коментарів:
Дописати коментар