 |
| в рок-клубі взимку 1986 |
… Це був неповторний час “застою”, коли пиріжок з м’ясом коштував 4 коп, а кухоль пива — 22 коп. Усі громадяни мали практично однаково оплачувану роботу, але довкілля поступово наповалось “пахощами розкладу”, який поки що нагадував скоріш важкий запах голандського сиру, ніж трупа. Пасіонарний дух тоді досить численної народної інтелігенції активно підживлювався “самвидавом”, музикою із заборонених ЦК ВЛКСМ таємних списків, яка через іноземних студентів та місцевих фарцовщиків просочувалась до Львова, а найголовніше — прийомом на саморобні дециметрові антени телепередач з Польщі, де “Солідарність” починала спроби зламати хребет своїй совдепії. Майже усі майбутні “демократи” та “олігархи” ще у поті чола трудились клерками в комітетах комсомолу та чемно “стукали” в КДБ на своїх більш розвинутих та освічених друзів та знайомих. Тотальний алкоголізм став чи не найважливішим фактором латентного протесту проти остогидлої Системи, поступово починалось масове розкрадання державного майна та зародки кооперативного руху, але за створення найменшого домашнього виробництва чи продаж кількох пар джинсів можна було легко потрапити за грати…
Неформальне життя міста перейшло до кав’ярні на вул. Вірменській, де полюбляли гуртуватись численні хіпі, панки та металісти. Зважаючи на те, що приїзд до Львова якої-небудь естонської рок-групи без реклами міг за годину-дві викликати супераншлаг з вимушеним залученням посилених нарядів міліції, ідеологічна політика місцевих керівних органів максимально блокувала усе масове, тому музичне життя в клубах практично згасло (лише десь в далекому Сихові намагались підняти “вуйківський” прапор Гєна “Нємєц” Нємцев, Михайло “Джегєр” Саврук та ще кілька колоритних постатей Святого Саду, на пивзаводі М. Єфремов, Л. Дацюк, Г. Кричевський та В. Лісаковський заснували групу “Стежки“, по школах під виглядом ВІА формувалися майбутні колективи “третьої хвилі”), зате величезної популярності набула т.зв. “магнітофонна культура”, коли молодь збиралась на вільних від батьків хатах-“флетах” і під неймовірні дози спиртного прослуховувала не лише “фірму”, але й опальні “Машину часу”, “Акваріум”, “ДДТ” (Росія), “Леді Панк”, “Манам”, “Турбо”(Польща), “Локомотив Г.Т.”, “Омега”, “Скорпіо” (Угорщина) тощо. Революційна ситуація в цих регіонах породжувала цікаву та енергетичну протестну субкультуру, український заповідник як звикле до пологів не готувався. Але непокірні галицькі містичні зерна повинні були щось породити, незважаючи на лінію компартії…
Був кінець грудня 1984 року, розгул ідеологічного терору, “операції зайнятості” та період перманентного вимирання “вождів”. До початку так званої перестройки залишалося ще кілька місяців. На сцені Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва виступала рок-група “Рокіровка” у складі Юрка “Перік” Перетятка, Ігоря “Кабасик” Мельничука, Ернеста “Кабан” Хрептика (+), Дмитра “Шлісів” Слісьова, Гліба “Глєб” Толстого та ін. Усі трохи (!) п’яні та веселі, періодично міняючись інструментами, співали пісень із репертуару заборонених російських та західних рок-груп та власну композицію “Дискотівка”.
Через якийсь час, якраз випадково у день смерті генсека Черненка, учасники колективу зібрались у підсобці, щоб прослухати магнітозапис того злополучного концерту, замість того, щоб “скорбіть с народом”, і про цей факт автоматично стало відомо адміністрації. Через кілька днів керівника групи Ю.Перетятка було викликано у 1-ий відділ і, під загрозою відрахування з інституту, заборонено займатись “антирадянською” музикою. Хлопцям було інкриміновано святотатство видання будь-яких звуків у день кончини Великого Вождя та обман адміністрації (яка думала, що буде мати студентський ВІА). Довелося молодим музикантам уже вкотре вдаватися до пошуків притулку.
 |
| “КооП” на репетиції, 1985 |
Але директори клубів при слові “рок” впадали в стан прострації і відповідали відмовою. Порожні приміщення, які, на здоровий глузд, повинні були б з радістю надаватись у розпорядження творчим активістам, перейменовувались у фіктивні “клубные гостиные” чи “червоні кутки”, стаючи табу для спраглих творити. Монополістів-власників концертних залів або кімнат для репетицій не проймали навіть відповідні постанови ЦК про культурне дозвілля молоді, бо стосувалися ці постанови лише “народної творчості”, тобто, в розумінні чиновника, — гри на балалайці чи бандурі, танців у шароварах чи сарафанах, але аж ніяк не рок-музики.
Поза тим хлопцям вдалося під маркою агітбригади якимсь чином напроситись у приміщення однїєї з ЖЕД десь на околиці міста (на “Каліфорнії“) і розпочати нарешті працю над своїми авторськими речами, але, розчовпавши що і до чого, місцеве начальство з допомогою райкому швидко витурило їх на вулицю, звинувативши чесних рокменів у “випитті кількох ящиків “чорнила” і згвалтуванні 70-річної прибиральниці на столі у кабінеті начальниці”. Причиною був не факт підлої інсинуації, а потенційний візит до Львова міністра комунального господарства, а музиканти якраз у той час для сміху і для іміджу постриглись наголо, а це в СРСР вже попахувало ФАШИЗМОМ (!) та екстремізмом — тому проблеми треба було терміново здихатися. Справжні зловмисники були знайдені згодом, але рок-група вкотре залишилась без репетиційного приміщення.
Знову почалася морока з пошуками “точки”, а бажання виконувати власні пісні навело музикантів на думку створити рок-клуб, як громадську організацію з певними юридично зафіксованими правами: такий експеримент вже успішно здійснився у Ленінграді. З того часу й розпочалась активна боротьба з ідеологічними структурами за право на існування, на жаль, на шкоду самій музиці.
У той час по Львову зі жменькою своїх однодумців тинявся і носився з подібними ідеями такий собі Дмитро “Мефодій” Тищенко, безробітний хіппі та музикант. Так чи інакше, але “Перік” та “Мефодій” познайомились і разом з кількома активістами стали впроваджувати в життя “приречену на невдачу справу”…
На 1985 рік в глибокому підпіллі вже чітко викристалізувалась певна кількість молодіжних музичних колективів з достатнім творчим потенціалом. Таких груп було небагато — це “КооП” (“Кооперація Кабанів і Періка”) у складі Ю. Перетятка (вокал, барабани), Е. Хрептика (соло-гітара, вокал). І. Мельничука (бас-гітара, флейта, клавішні) й такого собі місцевого “пейджа” — Сашка Перова. Колектив намагався поєднати елементи традиційного хард-року (“Перік”) і арт-року (“Кабани”), застосовував також багатоголосся. Саме він створив перші справді “рокові” пісні з українськими текстами: “Тягар буття” (1985), “Те, що було ще вчора” (1985), блюз “До світанку”(1986). У підвалі приватного особняка діяла також дуже незалежна і досить “зафарширована” апаратурою містично-симфо-рокова група “Собача радість” на чолі з клавішником Юрком Кавидою (+) та Олегом “Калич” Калитовським (вокал, барабани) з неординарними текстами і високою технікою виконання. Була також абсолютно абстрактна і самобутня група “Гризайль” у складі Миколи Дубовського (вокал, гітара), Віктора “Цвіра” Цвіркуна (бас) і Петра “Піт” Антонюка (барабани), майже всі учасники якої проживають сьогодні у Канаді та США. Група “Скіфи” з Кам’янки-Бузької на чолі з Тарасом Костюком та Анатолієм Горою (вони навчались у Львові) створювали чудові композиції на кшталт “рейнбовських”, група “Сталкер” з лідерами М. Єфремовим та Г. Нємцевим, які марно намагалися втілити у життя “принцип самоокупності”. Ну і, звичайно ж, “Мефодій” зі своїми “Левами”, де електрогітара гармонійно вживалася з цимбалами та небуденним вокалом самого Дмитра.
 |
| “Леви” на І львівському рок-фесті 03.01.1987 |
Заручившись підтримкою учасників колективів та їх прихильників— а це було загалом близько двох сотень людей — “Перік” та “Мефодій” пішли в атаку на міськком комсомолу. Саме там переховувалися документи, які давали змогу діяти такій “громадській організації”, але хлопці вже володіли копією статуту, переданого з Ленінграду. Ввічливі комсомольці дещо злякано і насторожено зустріли патлатих “неформалів”, і лише другий секретар ЛКСМУ тов.Сирота після тривалих роздумів на свою відповідальність відкрив зелене світло такому відверто “небезпечному” починанню, адже в Москві на партконференції вже було оголошено “перестройку”, тому можна було ризикувати…
“Рокменів” довго тероризували заповненнями усіляких списків і статутів, прилизуванням та узгодженням текстів, а потім передали у відання горезвісного ОМК (об’єднання молодіжних клубів, така собі пастка для творчих ініціатив), щоб там бунтарський дух активістів трохи охолонув і згодом пропав. Та не так сталось, бо, шантажуючи “комсюків” значною кількістю неформальної молоді, музиканти таки добилися права на легальне існування. Через два з половиною місяці після 9 вересня 1986 року (саме тоді рок-клуб вперше в Україні оформився в конкретну структуру, а президентом його став Ю.Перетятко) відбувся перший пробний закритий клубний концерт в “червоному кутку” житлово-експлуатаційної контори на розі Кульпарківської та Наукової. Для бідолашних “комсюків” він став бомбою, бо вони зрозуміли, що, на відміну від акваріумістів, екологів чи авіамоделістів, цей “клуб за вподобаннями” принесе їм не галочку у звітності, а багато неприємних несподіванок…
 |
| “Повторний карантин”, 1986 |
Під велетенською гіпсовою головою “дєдушкі Лєніна” (!) анархічні рок-музиканти видавали натуральний жорсткий РОК, відверто викриваючи у текстах соціальні болячки і доводячи запальними акордами до шалу майже півтисячі слухачів (під виглядом прийому в члени рок-клубу тоді виступили “Повторний карантин”, “Собача радість” та “Гризайль”). Об’єктивно перезбуджений Президент зрідка виходив на сцену з тліючим недопалком в руці й, на вимогу чиновників, іронічно закликав слухачів зберігати спокій в залі, бо це, мовляв, “ніж у спину львівському рокові”, але захмеліла від свободи публіка бісилась ще дужче, інструктори міському поховались в коридорі, а викликані ними міліціонери пасивно спостерігали за віднедавна офіційно дозволеною атмосферою розкутості…
А 3 січня 1987 року в приміщенні БК заводу “Електрон” (“Сарай”) відбувся ПЕРШИЙ справжній рок-гала-концерт. Хоча значна частина квитків була розповсюджена міськомом ЛКСМУ серед “благонадійних”, вся вулиця була запруджена натовпом істинних шанувальників рок-музики, місцевих та приїжджих. Незважаючи на антагонізм, у солідарному протистоянні Системі злились в екстазі панки з різнокольоровими “ірокезами”, обмотані кулеметними стрічками в проклепаній шкірі металісти, обцяцьковані “фєнєчками” волохаті і обдерті хіпарі і навіть кілька випадкових гопів.
Майже усі співробітники райвідділу УВС, який знаходився неподалік, за звичкою повибігали в’язати та бити “неформалів”, але президент клубу пригрозив підполковнику зателефонувати спецкору “Комсомольской правди” і, врахувавши всесильний на той час фактор “гласності”, конфлікт відразу ж розсмоктався. Усі, кому вдалося поштовхнутись до залу, аніскільки не пошкодували, бо на досить пристойній, як на ті часи, апаратурі, в світлі кольорових прожекторів перед ними виступили, кожна чудова по-своєму, рок-групи “Леви”, “Гризайль”, “Скіфи”, “Собача радість”, ” КооП” і “Повторний карантин”. Це був дійсно прекрасний за духом РОК, якого так довго чекали у Львові.
 |
| “Скіфи” на першому рок-фесті, 1987 |
… Спочатку пісні виконувалися переважно російською мовою, і на те було дві причини: могутній вибух бунтарської музики антитоталітарного спрямування з Ленінграда та Свердловська, і патологічне засилля рідних “чічок-смерічок” в теле- та радіоефірі. З часом пісні ставали українськомовними; поруч із “КооП” у цьому напрямку стала працювати група “999”, завдяки старанням свого лідера та гітариста Ігоря Толохи; а трохи пізніше група “Аптека” створила першу “повнометражну” програму рідною мовою…
Проте чиновники ніяк не могли змиритися з неконтрольованим ними явищем, навколо якого гуртувались “подозрітєльниє лічності”. Перед рок-музикою ставились усілякі перепони, оскільки подмух Вітру Змін з Москви поміняв знак “+” на протилежний, і пояснювалося це виходом в Англії першого рок-альбому “Червона хвиля” тепер вже “нерекомендованих” ленінградських рок-груп “Кіно”, “Аліса”, “Акваріум” та ін., адже структури КПРС і КДБ нікуди не поділись, а лише трошки попустили тиск…
Таким чином рок-клуб був виселений з приміщень клубу заводу “Електрон” під сміхотворним приводом, а його члени, замість того, щоб займатися творчістю, знов блукали містом у пошуках притулку. Його надав директор клубу ВО “Львівприлад” (“Енерго”) незабутній В.І.Баландюк. Цей своєрідний чоловік, користуючись проте меркантильними інтересами, сміливо пішов назустріч долі.
В “Енерго” починається більш-менш активна діяльність львівських рок-формувань, а також створення інших, бо адміністрація клубу виділила для репетицій аж чотири (!) кімнати; правда, незабаром дві з них забрала. Брак апаратури, приміщень і коштів спричинив чвари в середовищі музикантів, особливо сильне протистояння виникло між групами “КооП” та “Повторний карантин”, і його згодом вдало використали “комсюки” для розвалу небажаної їм рокової тусовки.
Але поки цього не сталось у рокменів з’явилась благодатна можливість взаємокорисно “варитись у спільному котлі” і влаштовувати непогані завжди заповнені людом концерти у невеличкому залі (місткістю до 300 чол.). Паралельно з музикантами розгорнув активну діяльність Георгій Пантель, випускник держуніверситету, котрий на англійській мові захистив диплом на тему рок-музики ще на початку 80-х, невтомний пропагандист і організатор перших “Рокотек” і популярних лекцій про творчість “Led Zeppelin”, “Deep Purple”, “Pink Floyd” та ін. Неоціненну технічну допомогу надавав оператор сусідського ВІА Мар’ян Решітник: саме завдяки його альтруїзму було оснащено концерти в “Енерго” та “Роксі”, в кінотеатрах “Дружба” та “Карпати” тощо.
 |
| активісти рок-клубу, 1987 (фото ТАРС) |
1987-1988 рр. — час народження нових груп: музиканти змогли активно спілкуватися, що раніше було їм недоступним. “КооП” розвалився, і на його місці повстали дві потенційно сильні групи “КооП-2” у складі Ю. Перетятка, Д. Лощака, Ю. Чуба, О. Перова, Є. Тарнавського, а трохи пізніше віртуоза гітари Сашка Морока і “ДТР” (“Діти важкого року”) у складі Е. Хрептика, І. Мельничука, О. Калитовського і В. Городецького. З’явилися представники метал-року “Собор” (К. Літюк, А. Симонян, Є. Петраков, А. Пилип’юк і О. Шевченко), “999” (Д. Соколовський, Г. Толстой, О. Веденін, О. Маланчук), “Роком круш!” (Б. Малицький, Є. Тарнавський, Ю. Фомін, Л. Дацюк). Прабатьки згодом надпопулярної концепції “Бр.Гадюкіни” група “Оркестр діда Мазая” (Сашко “Шуля” Ємець, Сашко “Кобзар” Шевченко та постійно змінюваний склад інших учасників), круті авангардисти “Група пластичної містифікації” з автором відомих відеокліпів Максом Василенком (тепер московським теледіячем) та дисиденствуючим вільним художником Володимиром Сурмачем (тепер представником європейського шоу-бізнесу Європи), хеві-металічна “В.Б.С.У” (майже всі члени якої були представниками тюменської діаспори) , а також “Віза” (жіноча команда), “База” та інші.
Налагодилися контакти з рок-клубами країни, і до нашого міста були запрошені “Швидка допомога” і “Патріархальна виставка” (Ленінград), “Мроя” і “7 герц” (Мінськ). Концерти відбувались у переповнених залах і вселяли надію, що незабаром наші рок-групи теж стануть завойовувати світ. Представницька поїздка членів Ради рок-клубу до аналогічних організацій Києва, Мінська, Риги та Ленінграда показала, що Львів за короткий час завоював значний авторитет на теренах усього СРСР: металістичні “сябри” зустрічали кавалькадою “рокерів”, а другий тост Ю.Шевчука (“ДДТ”) після свого дебютного виступу на пітерській сцені був за львівський рок-н-рол…
 |
| група “ВБСУ”, 1987 |
Але після приїзду почались несподівані неприємності з адміністрацією “Енерго”, бо президент, вдало обманюючи кураторів, пропускав на концерти будь-які тексти і шоу-вибрики, за які директор закладу культури відповідно одержував прочухани від обласного та міського управлінь культури та найрізноманітніших парткомів, хоч і зносив їх стійко. Паралельно проводив підривну роботу міськком комсомолу, розповсюджуючи по країні дезінформацію та блокуючи доступ клубівців на музичні фестивалі, а незабаром Ю. Перетятко одержав від В. Сурмача та правозахисника О. Олісевича звістку, що комсомольське керівництво ОМК готує змову з метою заміни незалежного голови рок-клубу своїм ставлеником (до того часу доля “обезголовлення” спіткала вже всі львівські “клуби за вподобаннями”).
Провокаторські дії певних осіб повинні були підтримати такі міцні групи, як “Повторний карантин”, “ДТР” і “ВБСУ”, за що їм обіцялись якісь пільги, приміщення в “Роксі” і рок-клубівська апаратура, яка перебувала на балансі МК ЛКСМУ і практично не використовувалась. Ідеальною зачіпкою для того став вояж групи “КооП-2” до обласного Миколаєва на фестиваль “Сам-рок-87”, де її учасники трохи побешкетували на знак протесту проти незадекларованої “попсовості” нібито “рокового” заходу, після чого “рок” у тому місті на якийсь час було заборонено.
Злополучні збори рок-клубу відбулися 17 січня 1988 року. Після агресивної словесної перепалки президент гучно “грюкнув дверима” і вийшов з лав свого творіння, створивши абсолютно самостійну “Асоціацію рок-музикантів” (АРМ), куди перейшла більшість “клубівських” колективів і секція любителів рок-музики. Таким чином з комсомольської затії нічого не вийшло, а “приручений” уламок рок-клубу невдовзі тихо сконав, проте і в “АРМ” справи йшли не найкращим чином, бо під час випадкового конфлікту між “рокерами” і “дискотечниками” один із музикантів отримав ножове поранення, після чого терпіння тов.Баландюка луснуло. Хоча “АРМ” силами своїх команд вдалось організувати кілька концертів (в тому числі і дещо скандальний дебют “Братів Гадюкіних”), проте неможливість самотужки проводити фінансову політику (у зв’язку з різноманітними заборонами чисельних “відповідних органів” щодо такої діяльності) зводила нанівець усі зусилля.
 |
| “Брати Гадюкіни”, 1988 |
… Надходив час, коли за все треба було платити готівкою, гірше того, розпочався великий кримінальний переділ майна КПРС у цілому “совєцькому союзі”. В цьому процесі для творчих особистостей будь-якого гатунку елементарно не знайшлось місця і тому до кінця 1989 р. ефемерна структура соціалістичної відрижки теж упокоїлась в бозі, а більшість команд самоліквідувалися з тих чи інших причин. Поки “бунтарі” бились буйними головами об “залізну завісу”, десь там формувались нові закономірності майбутнього шоу-бізнесу, тому переважна більшість музикантів потрапила у безжалісні жорна зміни соціальних формацій (“щоб ти жив у час перемін” — одне з найгірших китайських проклять), кожен панічно намагався вхопитись за соломинку, але в хаосі загубились усі орієнтири..
… Почалося
обвальне падіння Імперії, а “коли говорять гармати, то музи мовчать”…
Здобування Україною “незалежності”, різка зміна майже усіх правил гри,
перші колядування, мітинги і перманентні політскандали, розгул “дикого
капіталізму” і абсурдні пертурбації — в цьому хаосі рок-музика, як
пасіонарний чинник, зненацька відійшла у тінь. Станом на кінець літа
1989 року у Львові залишилося декілька груп — “999” (які зрідка виступали на різноманітних “сейшенах” за межами Львова), “ВоЛя”
(екс-“КооП-2”, яка перестала існувати відразу ж після здобуття диплому
на “Червоній руті-89”, усвідомивши марність боротьби за “некомерційний
хард-рок”), “Рок-сервіс” (позаблокова група, лідер якої В. Ярун після розчарування тою ж “Червоною рутою” емігрував за межі СРСР), “Перше причастя”
(позаблокова група, назву якій подарувала особисто Пугачова, і керівник
якої М. Єфремов невдовзі став вуличним музикою, а набагато пізніше —
сесійним виконавцем у поп-зірок) і ” Брати Гадюкіни” (які вдало спіймали свою хвилю і після лауреатства на “Червоній руті-89” перетворилися на культовий мегамузпроект України)…
З середовища рок-клубу, крім вищезгадуваних “дев’яток” і “братів”,
вийшли також лідери і учасники майбутніх колективів, як от “Плач Єремії“, “Лесик-бенд“, “Білий загін“, “Іnward Рath“, “Калич-блюз” та інші, декому з них вдалося проіснувати до нинішніх днів і навіть отримати статус “зірки”…
Немає коментарів:
Дописати коментар