 |
…Камінь лежав тут давно…
Він відколовся від материнського пласта багато сотень тисячоліть тому, та так і залишився у глибоченькому яру, який тоді ще був руслом стрімкої ріки. Волею долі, він відійшов, щоб виконати своє призначення — спробувати врятувати душу одного з найзапекліших грішників попереднього еону, провівши його монаду еволюційним шляхом від самого початку і до досконалості…
Якби ж тоді знаття, що це буде так безконечно довго! А що вже казати про ті мільйоноліття, коли доводилося перебувати у монолітному скопищі собі подібних у захололому виплеску магми молодої планети? Так чи інакше, але щільне тіло для започаткування розвитку було здобуте, а через період часу воно густо покрилося оксамитовим заростом моху. А це вже був крок до наступної фази — здобуття життєвого тіла…
Камінь бачив багато подій, які трапилися з того часу, коли могутня річка змінила напрям бігу і бурхлива живлюща течія перетворилася спочатку на затхле озерце, а потім на його місці повиростали густі зарослі чагарнику та розмаїтих дерев.
Спочатку тут було тихо, лише пташки порушували своїм щебетанням сакральний спокій, та час від часу пробігали туди-сюди зграї лісових тварин. А потім у яру оселилися низкорослі темношкірі археоантропи, які понавипорпували собі на грибно-ягідних схилах з десяток глибоких землянок і там закублилися. Галас, сморід, метушня тривали недовго — набридливе плем’я було невдовзі перебите і пожерте рудошерстими палеоантропами. Утім і ті проіснували досить короткий проміжок часу, виморожені незабаром наступом гігантського криговика, один з язиків якого зупинився якраз біля Каменю…
У наступній декаді життя перед внутрішнім зором гранітного уламка непорушно бовваніла холодна, мерехтлива у світлі нічних світил, кілометрова брила замерзлої води. Камінь почав вже було нудитися, але однієї прекрасної хвилини він відчув, як підмокає. Потічок талої води набирав сили, а крижане громаддя стало зменшуватися у розмірах і відступати…
Коли вода спала, то знову почувся спів пташок, а довкілля захарастили собою дикі кішки, валуваті ведмеді, горді олені і безліч дрібної живності… слідом за ними з’явилися високорослі русяві мисливці, у шкіряному вбранні і з довгими списами, у супроводі приручених вовків…
Каменеві запам’ятався перший відчутний удар шматком металу, який завдав його тілові сивочолий блакитноокий дідуган у довгій хламиді. Кілька глибоких зарубок створили якийсь хрестоподібний знак із загнутими кінцями, і молоді мисливці схилились перед ним у поклоні…
Так Камінь став Алтарем, на якому здійснювалися пожертви богам, і закута в граніті душа одного з найзапекліших грішників попереднього еону поволі почала оживати…
Покоління Русих змінювалися щопівгодини, адже їхній рік у часовимірі Каменя був лише хвилиною. Навколо виростали гарні екопоселення, потім вони порожніли, знищені ворожими навалами та пожежами, а згодом відновлювалися знову. Аборигени були працьовитими і благочестивими, але надто довірливими — тим часто користалися їхні недоброзичливці. Найгіршими були останні — низькорослі нащадки археоантропів у шкіряних куртках з маузерами на боку, та їхні холуї в рогатих шапках з червоною “печаттю диявола” посередині. Вони вбивали простих і богобоязливих селян сотнями, а ті йшли на смерть смиренно та покірно, накладаючи на себе хрестоподібний знак, але вже без загнутих кінців…
Багато безвинної крові пролилося у яру, але інколи у гущавині збиралися групи молодих автохтонів з освяченими ножами чи трофейними автоматами — тоді вже рясно лилася чорна кров слуг сатани…
В останні часи схили яру забудувалися купою недовговічних панельних коробок, в кожну з яких було напхано по кілька сот різношерстого люду, від тих перших поселенців не залишилося і сліду. Нові мешканці були якимись наляканими і заклопотаними, вони кудись зникали на вісім їхніх годин, а по приході пили горілку, грали в доміно, бились між собою і завішували міждеревний простір щойновипраним шматтям. Інколи вони настромлювали на патички над дверями червоні ганчірки, тоді вже нікуди не відлучалися і веселилися ще дужче. На місці прадавнього Алтаря вони зробили смердюче сміттєзвалище, за якусь каменегодину заваливши гранітний уламок усіляким непотребом і відходами…
Камінь перестав бачити і чути, і тому вирішив трохи подрімати, адже знав, що у його вимірі за 2-3 години від сучасних населенців не залишиться і сліду, а їхні далекі нащадки будуть цілком іншими, якщо не будуть нанівець винищені черговими катаклізмами та перипетіями.
Але не сталося, бо саме в цю мить у місцевій військовій частині почалися показові навчання підрозділів протиповітряної оборони. Незважаючи на присутність десятка п’яних генералів, захмелілі офіцери випадково провели неточне наведення, а нетверезі солдати натисли не ті кнопки — і крилата металева рурка з бойовим зарядом полетіла у бік населеного пункту, розташованого на схилах давнього яру. На щастя, ракета оминула житлові будинки і вибухнула посередині сміттєзвалища, розтрощивши на дрібні друзки давній-предавній Камінь-Алатир. З нього вирвалася на волю душа одного з найзапекліших грішників попереднього еону і, у хмарі диму, пилюки, овочевого лушпиння, целофанових пакетів і згнилих шкарпеток з диким реготом помчалася до зірок…
Небо якось дивно викривилося, почорніло і застріляло блискавицями, відлуння інфернальних веселощів тричі обігло земну кулю і вона здригнулася у багатьох місцях. З усіх куточків планети було видно величезну чорну дірку у колись блакитному небі, через яку могутньо заструменіла вбивча космічна радіація і потоки дрібних метеоритів, кожен з яких легко знищував середньопересічне людське поселення…
— Що ж, — подумав пошматований камінь, — цей еон нарешті закінчився, надіюся, що в наступному мені вдасться перетворитися у красиву сосну на пагорбі поблизу моря…
23.10.2011
© Юрій ПЕРЕТЯТКО
проілюстровано картиною Дем’яна Перетятка
Немає коментарів:
Дописати коментар